Зважена, цікава і об’єктивна біографія Степана Бандери ще не написана

• Автор: Микола Посівнич
• Назва: "Степан Бандера: провідник української ідеї" 
• Видавництво: "Наш формат"

Зважена, цікава і об’єктивна біографія Степана Бандери ще не написана.
Після прочитання цієї книги я можу повторити це ще раз.

Те, що перед вами – це історико-агіографічна література в стилі радянської серії «Жизнь замечательных людей», яку багато хто з нас колись мав і читав.

Короткий переказ цієї книги: 
Святий Стефан (в миру Бандера) поганих рис не мав, поганих вчинків не робив, помилок в житті не здійснював, не мав сумнівів, з пелюшок боровся, боровся і ще раз боровся, не знав слабкостей чи суперечностей, багато терпів, багато страждав, але ніколи, ніколи не здавався, і навіть своєю смертю переміг зло.

Всі ми знаємо, що існує два міфологізованих Степана Бандери: один той, що святий мученик, інший той, що нацисто-фашист.
Десь за цими міфологіями криється реальна людина, але поки що розгледіти її не вдається.

Що не так у цій книзі?

• По-перше – вона дуже суб’єктивна.

Автор, особливо не соромлячись, нав’язує нам свої висновки про життя Бандери, і ці висновки часто звучать як молоко у кока-колі – малозрозумілими і недоречними.

Також тут багато простих висновків в стилі
«на цьому етапі боротьби Степан Бандера показав себе як справжній Провідник українського народу, долаючи всі перепони, що ставали на шляху українських націоналістів у боротьбі за Українську державність».

• По-друге – Бандера в цій праці ніби існує у вакуумі, він вирваний майже з усіх контекстів.

Дано: само собою зрозуміла польська окупація, яка зміняє само собою зрозумілу німецьку окупацію, після якої приходить само собою зрозуміла радянська окупація. 
Висновок: Бандера – герой.

Абсолютно незрозуміло, в яких умовах формувалась ОУН, як відбувалась еволюція поглядів Бандери, таке враження, що він народився націоналістом.

Нема нічого про ширший контекст, в якому формувався Бандера:

Криза світової демократії, формування тоталітарних та авторитарних режимів, особливості Польської держави та польських уявлень про Галичину, утворення вождистських авторитарних визвольних рухів, нема навіть натяку на порівняння ОУН з іншими подібними рухами, хоча б з хорватськими «усташами».

Одним словом - дуже слабка панорамна картина світу 1920-30-х років, без якої ОУН і Бандера перетворюються на дві міфології, про які я писав вище.

• По-третє – автор іноді невдало поєднує патріотичні уявлення про Бандеру з реальністю.

Яскравий приклад – ситуація 1941 року. 
Спочатку в яскраво-патетичних барвах заявляється, що на початку 1941 року Бандера відкинув можливість союзу з Гітлером і став на шлях безкомпромісної боротьби з німецькими окупантами. 
Красиво, так?

Але вже в наступному, підкреслюю, в наступному ж абзаці йдеться про:

Якщо все, що написано вище – безкомпромісна боротьба, то вітаю: сову на глобус можна натягнути.

Можемо називати це як завгодно: ситуативним союзом, активним нейтралітетом, використанням ресурсу ворога, але аж ніяк не безкомпромісною боротьбою, вам не здається?

• По-четверте – і найголовніше – автор, свідомо чи несвідомо, став заручником власних джерел.

Якщо поглянути на список використаної літератури в кінці книги, можна помітити, що більшість там – це агіографічна мемуаристика найближчих соратників Бандери, діаспорні газети або ж пропагандистські друковані видання ОУН.

Автор не залучив навіть мемуаристику противників і конкурентів Бандери по націоналістичному табору – «мельниківців» і «двійкарів», не кажучи вже про ставлення до Бандери та ОУН легальних українських політичних партій, передусім, УНДО, церкви, позапартійної інтелігенції.

Лише один раз було процитовано Лева Ребета, який у 1948 році вийшов з ОУН (б) і створив власну ОУН (з), у всьому ж іншому – цитати з праць та мемуарів людей, що вбачали в Бандері лідера і вождя.

Одного разу був маленький абзац про те, що греко-католицька церква засудила один з атентатів ОУН. 

Про залучення до праці польських чи німецьких архівних джерел я взагалі мовчу, нема навіть натяку на це.

Тут ще треба скати про одну проблему: поки не буде досліджено ширшу джерельну базу діяльності Бандери та ОУН – ні про яку комплексну біографію не може бути і мови.

Яскравий приклад з життя Бандери, про який ми майже нічого не знаємо – це період його ув’язнення в концтаборі Заксенхаузен. 

А чому не знаємо? 
Бо архів концтабору до сьогодні засекречений і знаходиться у Москві. Як ви розумієте, шансів дослідити його найближчі роки – мінімальні.

Замість того, щоб вчергове опиратись лише діаспорну мемуаристику, треба їхати і досліджувати польські, німецькі, єврейські, австрійські, італійські архіви, треба займатись порівняльними студіями визвольних рухів, треба не боятись деконструювати деякі патріотичні міфи. 

Так, це складно і довго, але без цього Бандера щоразу буде виходити пласким і нецікавим.

Чи є в книзі щось хороше і цікаве?

Так, рівно кілька моментів: непогано розписаний розкол ОУН на «бандерівців» та «мельниківців» та останні два розділи про роль Бандери в діаспорній ОУН 1950-х та обставини його загибелі.

Все інше – це патріотичний вінегрет, який лише підкреслює одну з міфологізованих версій Бандери, але не додає нічого до розуміння його як історичного діяча, як дитини свого часу, як націоналіста, як лідера, в кінці-кінців, як людини, зі своїми складнощами, слабкостями та суперечностями.

Така праця ще попереду. 

Вірю і сподіваюсь, що вже з’явився дослідник, який зможе відкинути свої особисті політичні погляди та історичні симпатії, щоб написати комплексну і зважену біографію Бандери як політичного діяча свого часу, а не чергову агіографічну біографію Провідника Української Нації, після якої Бандеру можна подавати на беатифікацію до Папи Римського.

Хто читав цю книгу? Що думаєте? Дуже цікаво, чи є хтось, хто вважає цю працю вдалою біографією Бандери.