Затишок і тіні будинку "Слово"
- Автор: Володимир Куліш
- Назва: "Слово про будинок "Слово"
- Видавництво: "Віхола"
Знаєте, як це було?
Я б сказав – ніжно. Можливо – наївно. Точно – затишно.
Мені дуже сподобались ці спогади, я їх прочитав години за 3-4, поки їхав потягом зі Львова до Києва.
Авто спогадів - Володимир Куліш. Це син письменника і драматурга Миколи Куліша, який жив разом з батьком у легендарному будинку «Слово».
Специфіка цих спогадів в тому, що вони - про підліткові роки автора, і написані саме так, як підліток Володя запам’ятав будинок «Слово» в свої 12-15 років.
Це велика історія маленької людини про силу пам’яті та силу місця.
На варто очікувати від цієї книги якоїсь монографічної інформації чи глибоких сенсів. Це – спогади підлітка. Поверхневі, місцями неточні, але дуже живі та щирі.
Оповідь ведеться так, як автор запам’ятав будинок «Слово» - по під’їздах та поверхах. Ви ніби проходите кожен під’їзд, підіймаєтесь на поверх і заглядаєте на кілька хвилин до квартир його мешканців, як не раз це робив малий Володимир Куліш.
Тут нема якихось глибоких аналізів чи думок, але є купа милих історій, наприклад, що Микола Хвильовий любив кататись по ночах на ковзанці, про те, як вони, малі діти, заслуховувались розповідями Остапа Вишні про собак і полювання, або ж про те, як малий Володя зламав велосипеда Підмогильному і потім тиждень не міг в цьому зізнатись.
Тут багато таких маленьких, милих і затишних історій, які глибше розкривають мікросвіт будинку «Слово» очима підлітка.
Серйознішає розповідь, коли почалися арешти. Великим шоком для дітей стало самогубство Хвильового, якого Володимир Куліш побачив мертвого у кріслі.
Страшно було, коли потроху зникали «хороші дядьки» - Йогансен, Досвітній, Курбас.
Остаточно дитинство закінчилось після арешту Миколи Куліша у грудні 1934 року.
Володимир разом з мамою покинув будинок «Слово» і був після того там тільки раз – в 1942 році, під час німецької окупації. Це заключна історія спогадів, дуже щемка, тепла та ніжна, про повернення дорослого до місця свого дитинства.