Довга дорога додому
У книзі "Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни" історик Алан Олпорт, на прикладі та досвіді британських вояків показує, як буде відбуватися демобілізація мільйонів людей, якщо до неї не готуватися як слід.
Друга світова наближається до кінця, мільйони військових розкидані по всьому світу: одні ділять переможену Німеччину на окупаційні зони, інші продовжують постачати в Радянський Союз через Арктику боєприпаси, зброю, продовольство, є підрозділи на Близькому Сході, в Африці, у Бірмі, на Далекому Сході. Дехто воює вже шість років і для таких демобілізація, мабуть, є навіть більш очікуваною, ніж перемога у війні.
Британські урядовці вигадують вкрай просту і логічну формулу для самого процесу звільнення з війська. Завдяки цій схемі, кожен військовослужбовець, відповідно до того свого віку та часу, проведеного в армії, може вирахувати для себе номер у черзі на повернення з війни. Але таких мобілізований п'ять мільйонів. Крім того, є такі підрозділи, які отак просто неможливо відпустити додому: хтось має забезпечувати життєдіяльність військових баз, пілотувати літаки, якими вояки повертаються з усіх театрів бойових дій, обслуговувати діяльність флоту тощо.
Звісно, усі страшенно раділи, коли Німеччина впала. Звісно, ще залишалася Японія, котра продовжувала відчайдушно битися на Далекому Сході, але демобілізаційні процеси в Європі у британському війську розпочалися вже у травні 1945 року. Перші кілька днів вояки несамовито пиячили - мені досить складно уявити той спектр емоцій, які в ті дні переживали люди, котрі пішли на війну ще у 1939 році.
Після нестримного, але доволі короткого святкування, дні для британців, які чекали у демобілізаційній черзі, стали тягнутися нестерпно довго. Дехто з командирів почав влаштовувати затяги із шикуваннями по п'ять раз на день, але багато хто просто нетямився від нудьги. А коли впала і Японія, перед британським командуванням постала справжня логістична катастрофа - сотні тисяч вояків потрібно було якось доправити на Британські острови... Зрештою, цей процес затягнувся на роки.
Але і проблеми лиш розпочалися. Якщо логістичні питання ще якось вирішувалися, то з інтеграцією колишніх військових у цивільне, але дуже бідне і травмоване війною суспільство, все було набагато гірше. Попри те, що існував певний суспільний консенсус щодо героїв, які повернулися з війни, в обставинах конкретних людей, установ, підприємств та родин все виявилося набагато складнішим.
Цивільні були ображені на військових, які 5-6 років "подорожували світом та розважалися", військові ображалися на цивільних, захишчаючи яких вони стільки років ризикували життям, розвалювалися сім'ї, діти не впізнавали татів, когось зрадила або й кинула дружина, хтось не міг більше працювати на нестерпно нудній роботі. Траплялися і убивства, зросла кількість самогубств, а почуття провини часто супроводжувало ветеранів аж до кінця їхнього життя. Чоловіки страждали від посттравматичного синдрому, але остерігалися звертатися до фахівців, та і психіатри тоді ще толком не розуміли, що з ним робити.
Найцікавіше, що за багато десятків років, котрі минули після Другої світової війни, у Великій Британії так і не з'явилося дієвої програми по роботі з ветеранами, і це напередодні обставин, в яких нам ще разом бороти новітню "вісь зла" у Третій світовій...
Ця книга постала на особистих свідченнях демобілізованих та членів їхніх родин, розкиданих по мемуарах, особистих листуваннях, журнальних і газетних колонках, книгах та фільмах і саме тому її, мабуть, так страшенно цікаво читати. Ніби спілкуєшся з очевидцями.
Хтозна, коли демобілізація світить українцям, чи можемо ми взагалі на неї сподіватися, але якщо нам не починати думати, як (і якими) ми будемо повертатися додому, то можемо застигнути у війні, як ті комахи у бурштині, навіть після перемоги.