Липовецький про ОУН — без ідеалізації і міфів
- Автор: Святослав Липовецький
- Назва: "Вбити міністра"
- Видавництво: "Темпора"
Я завжди з деякою засторогою беру в руки праці про ОУН.
Зазвичай, подібна література має два, майже завжди однакових недоліки:
1. Вона, як мінімум, не критична до діяльності ОУН, як максимум - дуже компліментарна на межі з агіографією.
2. Вона дуже «вузька» в плані того, що діяльність ОУН розглядається в дуже вузьких межах українсько-польських стосунків в двох регіонах і в доволі короткий часовий період.
Як наслідок – маємо дві проблеми:
- Глорифікація дій ОУН, виправдання будь-чого в ім’я великої ідеї.
- Нерозуміння європейського та світового контексту, в якому виникла та функціонувала ОУН.
Щодо першого пункту можна зрозуміти –ОУН так довго були "бандитами» і «фашистами», що ми все ще знаходимось на стадії «відбілювання» навіть там, де це не завжди доречно.
З другим пунктом теж все логічно – ми наскільки погано знаємо історію наших західних сусідів, що прослідувати логіку процесів в Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії доволі складно, не говорячи вже про такі маловідомі країни, як Хорватія чи Словаччина.
Тому у нас ОУН завжди плаває у двох вакуумах: некритичної героїки та контекстної обмеженості.
Я прочитав не одну книгу про ОУН, і всі вони грішать подібними моментами.
На цьому фоні праця Святослава Липовецького «Вбити міністра» вигідно виділяється з хорошого боку.
В цій книзі історія ОУН починається не з 1920 чи 1929, а з кінця ХІХ століття, що є логічним, адже саме тоді на Галичині визрів модерний проєкт Української Держави.
Автор починає не з Коновальця чи Бандери, а з їхніх дідів, і це ой як додає ширини і контексту українсько-польським стосункам.
Історії про те, як вихідці з релігійних провінційних родин підкорювали Львів, стаючи адвокатами, вчителями, інженерами чудово показують, як трансформувався український рух на межі ХІХ і ХХ століть.
Коновалець, Бандера, Шухевич, Головінський та інші тут - не бронзові погруддя, а живі люди, які сміялись, плакали і помилялись.
Чудово розкрита історія про роль молодіжних організацій у житті ОУН, особливо «Пласту» - тут багато цікавих, повчальних та смішних моментів з життя «Пластунів»-націоналістів міжвоєнного періоду.
Особливе дякую авторові за те, що він вписує діяльність Польської влади та діяльність ОУН в ширший контекст кризи демократії в Європі, а також не раз зауважує, що українські націоналісти виховувались на діяльності польських борців за незалежність.
Колись Козацька держава була плоть від плоті дітищем політичної культури Речі Посполитої, так само й майбутнім українським націоналістам в школі розповідали про героїчну боротьбу поляків проти імперій, де було все те саме – підпільна преса, законспіровані групи, експропріації та політичні вбивства.
То чому полякам в боротьбі за державу можна вбивати міністрів, а українцям в боротьбі за свою – не можна?
Ну і про кризу демократії.
1930-ті – це прихід до влади Гітлера в Німеччині, розбудова Італїї імені Беніто Муссоліні, прихід «авторитарних» правителів в Польщі, Угорщині, Румунії та Болгарії.
Іспанські «фаланги», хорватські «усташі», словацькі націоналісти Глінки – та куди не глянь, всюди авторитарні та профашистські рухи.
Було би дивно, як ОУН на фоні всього цього була іншою.
Чудово, що автор не оминає цього, на відміну від інших, які не люблять говорити, що частина діячів ОУН надихалась прикладом Муссоліні і не проти була повторити досвід авторитарного вождизму на зразок ненависного Пілсудського.
Насправді єдине, що мені не сподобалось – це назва книжки, бо вона звужує контекст і навіть вводить в оману.
Я купував детальну історію атентатів ОУН, а отримав доволі нейтральну та об’єктивну історію ОУН, поки що, на мою думку, найкраще написану історію УВО-ОУН на сучасному українському історичному ринку.
Це чудова праця, після якої у вас не буде відчуття, що вам продали вінегрет з героїки, пафосу та чорно-білої правди, в той же час, вона достатньо детальна, для того, щоб зрозуміти, чим жили, що робили і в що вірили українські націоналісти 1920-1930-х років.