Як ми вірили у футбол
У 2025 році я, здається, ще не дивився жодного футбольного матчу, але 25 років тому все було зовсім інакше...
Досі трохи шкодую, що пропустив легендарні ігри «Динамо» (Київ) з «Барселоною» в 1997 році. Це були такі перемоги, які неможливо повторити. Либонь саме вони й викликали аж таке збурення в інформаційному полі, котре в ті дні ще сиділо в пелюшках і смоктало цицьку телебачення, що я дізнався про існування професійного футболу. Моя однокласниця Оля дивилася футбол з своїм татом.
16 вересня 1998 року я вперше в житті проміняв традиційний вечір волейболу в шкільному спортзалі на перегляд футбольного матчу між київським «Динамо» та афінським «Панатінаїкосом». Наші той матч програли, але я виграв, бо став дивитися футбол регулярно.
Цікаво, що цьому ще передувала поїздка у Київ з мамою та сестрою, де ми побачили на вулицях футбольних фанатів, а згодом я дізнався, що саме в той день — 22 липня 1998 року — «Динамо» (Київ) здобуло свою найрезультативнішу перемогу в єврокубках, обігравши з рахунком 8:0 валлійську команду «Баррі Таун».
Пізньої осені 1998 року я вже був затятим футбольним вболівальником і почав дивитися матчі киян навіть проти українських клубів. В 1999 році я подався вчитися у Кам'янець-Подільський і там у гуртожитку ми збиралися на перегляд кожного матчу великим гуртом біля телевізора, крихітний екран якого був навіть менший за екрани сучасних смартфонів.
Впродовж наступних трьох чи п'яти років я купував кожне число журналу «Футбол». Звістку про смерть Валерія Васильовича Лобановського в травні 2002 року я випадково почув по радіо, коли виходив після пар з факультету, і... заплакав.
Відтак книга спортивного коментатора та журналіста Романа Бебеха, написана у співавторстві з Олегом Лужним «Без компромісів. Чесна історія нашого футболу» стала для мене «машиною часу». Адже читаючи це велике інтерв'ю з «залізним капітаном» київського «Динамо» та збірної України, я відчув себе героєм пісні «ТНМК — Фідель»: допоки Лужний живий — я іще малий...
Олег Лужний був фундаментом, базою та ґрунтом для тієї команди, яка перемагала «Барселону», лондонський «Арсенал», мадридський «Реал» і затято билася з «Ювентусом» та «Баварією». Попри те, що з літа 1999 року багаторічний динамівський капітан нарешті здобув можливість та право перейти до лондонського «Арсеналу», в іграх «Динамо» ше якийсь час відчувалася його незрима і безкомпромісна присутність.
Окрім солодкого смаку ностальгії в цій книжці є чимало такого, за що пекуче соромно: про ставлення окремих тренерів до футболістів, втручання менеджерів та власників у тренерську роботу, "договорняки" та корупцію, а також про сумне становище теперішнього «Динамо» (Київ) і українського футболу загалом.
Дуже шкода, що Лужному так і не довірили бути головним тренером киян, а всі інші спроби та пропозиції тренерської роботи виявилися такими крінжовими та невдалими.
Олег Лужний точно заслуговує кращої роботи та досвіду.