Світлий образ Залужного
Гадаю, що не мене одного приголомшила раптова звістка про старт продажів першого тому мемуарів Валерія Залужного "Моя війна" в в одному з найбільш улюблених видавництв (це означає, що я замовляю всі книги, які там виходять).
"Вавилонська бібліотека" вдруге лише видала книгу українця і цього разу зайшла в цю "гру престолів" з козирного туза. За перші години після старту продажу було замовлено понад дві тисячі примірників, а весь тираж складає двадцять тисяч. Книгу друкують партіями і вона користується таким шаленим попитом, що не встигає навіть вирушити до книгарень — її розбирають з сайту видавця. Яскраве свідчення про кредит довіри, репутацію і так звану "народну любов", яке знайшло вираження не в безкінечних коментарях в мережі або вогниках на сторіз, а у реальних грошах.
Попри те, що Офіс Президента прибрав колишнього Головнокомандувача ЗСУ з-перед очей народу в почесне заслання, адже в сучасній Україні ніхто не має права бути популярнішим за "лідера вільного світу", Валерій Федорович залишив у наших серцях відкриту рану з фантомних відчуттів віри в світло, людяність, доброту та емпатію там, де їх, здавалося б, взагалі не мало існувати.
Я не чекав від спогадів Валерія Залужного особливих висот літературного стилю, але і він не намагається видавати себе за літератора. Натомість маємо дуже щиру, теплу, часто доволі скромну розповідь про життєвий шлях маленького "кругловидого" хлопчика, який ще з дитячого садочка мріяв стати військовим. І, як ми вже знаємо, дістався до вершини військової кар'єри, взяв неабияку участь в порятунку нас всіх та України від русеявого "броска мустанга", нав'язавши значно сильнішому ворогу битву, яка триває досі.
У мить, коли я це пишу на ходу, йдучи через ботанічний сад ім. Фоміна, чутно гучномовець з авто поліції і "Пливе кача" — ми всі надто добре знаємо, що це означає і яку ціну українці сплачують щомиті за таке природнє бажання жити, і жити вільно.
У цій книзі колишній Головком мало говорить про події після 24 лютого 2022 року, але дуже багато — про людей, завдяки яким він став таким, як ми його запам'ятали. "Моя війна" це, звісно, книга не так про війну, а про те, як Валерій Залужний став таким, як є. Розповідаючи про себе зсередини, Валерій Федорович не боїться бути відвертим, безпомильним та людяним. І читаючи про це, я розумію, що не дарма мені його образ в ролі Головкому здавався таким світлий, добрим та емпатійним. Бо не здавався. Це просто така людина.
Попри те, що автор не служив в радянській армії і складав присягу вже народу України, з мемуарів дуже відчутно, що він є представником іншого покоління. І він зовсім не приховує того, в яких обставинах виховувався, які ідеали на нього мали вплив, як захопився російською літературу через перше кохання, згадує дитячі пісеньки про "сілу совецкого оружия" та всілякі меми тих часів.
Спогади Валерія Залужного цікаво структуровані: є багато різних історій, з різних часів — з дитячого садочка, зі школи, з військового інституту, зі служби кадровим військовим в різних званнях і на різних посадах, з АТО, ООС, після повномасштабного вторгнення і навіть з Лондона, після звільнення з ЗСУ. Але ці ниточки переплетені, наче вита пара або пенькова мотузка, спогади з різних часів виринають у тексті в певному складному порядку, утворюючи об'ємну картину непростого, але дуже цікавого життя.
Окремо хочу згадати натяки на складні стосунки пана Валерія з політичними зверхниками України різних епох, а також його спостереження за тим, як систематично знищувалася українська армія до 2014 року, як радянська система досі живе всередині збройних сил і продовжує перемелювати на порох людські долі та наше спільне майбутнє.
Це був справді емоційно насичений та цікавий досвід читання. Чекатиму наступних його книг.