Будинок, збудований зі спогадів

​Я не читав Тоні Джадта раніше і тепер, щойно дочитавши "Шале пам'яті", думаю, що можна було б познайомитися з його творчістю швидше, але і так добре, бо хочу ще. 

Коли наприкінці життя автор захворів на бічний аміотрофічний склероз – це спричинило втрату ним більшості ступенів свободи і таким чином все, що приємно бентежило, радувало, втішало та наповнювало відчуттям благодаті у його попередньому житті, залишилося лише в спогадах. 

Не маючи змоги писати, Тоні Джадт вибудував собі у власній пам'яті сховок – шале у горах в Швейцарії, куди він одного разу в дитинстві їздив з батьками на відпочинок, чи то пак, як зазначено в чудовому перекладі Софії Андрухович – вакації.

Позаяк, страждаючи від хвороби, автор майже не міг спати, він шукав прихисток в думках про найкращі, найсвітліші, найцікавіші миті свого життя, а також мав час і натхнення вирефоексуваті їх у есеї досконалої форми та змісту. 

Перетворивши таке шале на метод, Тоні Джадт наповнює кожну кімнату цієї уявної будівлі різноманітними мемуарами: про дитинство та юність, про своє навчання у Кембриджі і систему освіти загалом, про автомобілі, якими захоплювався його батько, про післявоєнне життя у Лондоні, про любов до подорожей потягами і автобусами, про своє захоплення сіонізмом в юності і ставлення до своєї ідентичності загалом та держави Ізраїль зокрема, про одяг і про їжу, про свою кар'єру американського історика, про життя у Нью-Йорку, про кризу середнього віку і навіть про те, де йому б хотілося провести останні дні життя.

Ці ностальгічні есеї написані якимось особливо світлим і теплим способом. Читаючи про те, як знерухомлений хворобою автор намагається знайти сенс перебування в неслухняному і майже чужому тілі через спогади про миті, які були наповнені рухом, змістом, чуттєвістю, роботою, проникаєшся водночас співчуттям і захватом, бо здатність Тоні Джадта до заглиблення у себе дуже надихає.

Прекрасна книга для наших темних часів.